На Олімпійських іграх 1964 року в Токіо радянські боксери повторили успіх Олімпіади-1956. Так само як і на Іграх у Мельбурні за вісім років до цього, одразу троє боксерів із Радянського Союзу зійшли на найвищий щабель п'єдесталу пошани в далекій Японії. Ці бійці є воістину легендами радянського спорту. Йдеться про Бориса Лагутіна, Валерія Попенченка та Станіслава Степашкіна. Саме останньому з цього списку судилося першим із них завоювати золоту олімпійську медаль на токійському рингу, оскільки Станіслав виступав у легшій ваговій категорії, ніж два його товариші по збірній і провів свій фінальний бій раніше.

Справка
Станислав Николаевич Степашкин (204 боя, 193 победы, 60 из которых досрочно)
Родился 1 сентября 1940 года.
Умер 4 сентября 2013 года
Достижения: Выдающийся советский боксёр-любитель. Олимпийский чемпион 1964 г. в полулёгком весе (до 57 кг), двукратный чемпион Европы 1963, 1965 гг. в полулёгком весе, трёхкратный чемпион СССР 1963-1965 гг. в полулёгком весе, заслуженный мастер спорта (1964 г.)

Степашкін став олімпійським чемпіоном у тій самій категорії напівлегкої ваги, в якій здобув перше боксерське золото олімпіад для Радянського Союзу 1956 року Володимир Сафронов. Станіслав Степашкін народився 1 вересня 1940 року в Москві. Займатися боксом він почав у п'ятнадцятирічному віці. У 50-ті роки цей вид спорту в Радянському Союзі мав величезну популярність, десятки тисяч хлопчаків у всіх куточках неосяжної країни із задоволенням відвідували секції боксу. Станіславу пощастило з першим тренером, адже Олександр Олександрович Чеботарьов був не тільки класним фахівцем своєї справи, а й чудовим педагогом, вихователем молоді. Разом зі Степашкіним у цього ж наставника тренувався й інший у майбутньому дуже відомий боксер Борис Ніканоров, який був непримиренним суперником для Станіслава на рингу і хорошим другом у житті.

З перших же кроків у боксі юний ще тоді Стас зарекомендував себе гранично агресивним, наполегливим і безстрашним бійцем. Цими якостями він вирізнявся і в роки свого спортивного розквіту. Безкомпромісна манера ведення бою Степашкіна ставила навіть найсильніших і найвправніших суперників у глухий кут, і досить часто, для найлегших ваг, Станіслав закінчував поєдинки достроковими перемогами. Зазвичай він нав'язував супротивникам жорсткий бій на середній і ближній дистанціях, безперестанку обсипав їх серіями швидких, але водночас і акцентованих, потужних ударів. За такої тактики, звісно ж, дії Степашкіна в рингу не виглядали витонченими і технічними, частенько він нехтував захистом. Але ці недоліки характерні для будь-якого бійця, який діє в силовому, агресивному ключі. Так чи інакше, але це не заважало Станіславу штампувати перемоги одну за одною.

Уперше Степашкін проявив себе на всесоюзній арені в 1960 році, коли посів друге місце на першості СРСР, поступившись лише у фіналі своєму другові-суперникові Борису Ніканорову, який і вирушив того ж року відстоювати честь країни в напівлегкій вазі на Олімпіаді в Римі. Але Станіслав не засмутився від того, що йому не вдалося зробити своєрідний бліцкриг і відразу потрапити на найбільші міжнародні змагання. Після виступу в Римі Ніканоров ухвалив рішення піднятися у вагову категорію легкої ваги і продовжити виступи там. Здавалося б, за відсутності основного суперника Степашкін мав стати лідером напівлегкого дивізіону, але це сталося аж ніяк не відразу. На чемпіонаті СРСР 1961 року Станіслав став лише бронзовим призером, а в 1962-му і зовсім не опинився на "союзному" п'єдесталі пошани. Лише першість країни 1963 року принесла Степашкіну золоту медаль. У фіналі тих змагань він здолав свого попередника як по союзному, так і по олімпійському трону Володимира Сафронова.

Такий виступ дозволив Станіславу потрапити до заявки збірної на чемпіонат Європи, який відбувся того ж року в Москві. 22-річний Степашкін сповна виправдав довіру тренерського штабу, здобувши одну з шести золотих нагород радянської збірної на тій першості. Усіх трьох своїх суперників за попередніми боями Станіслав переміг достроково, а у фіналі начисто за очками здолав італійця Джованні Джірдженті. Наступного, олімпійського року Степашкін повторив свій всесоюзний тріумф і абсолютно повноправно був зарахований до складу олімпійської збірної, яка вирушила в Токіо. Олімпійський турнір Станіслав провів на одному диханні, буквально знищуючи своїх суперників. У першому бою в 1/16 фіналу Степашкін проїхався катком по опонентові з Пуерто-Ріко Хосе Нієвесу, здобувши над ним дострокову перемогу в третьому раунді. В 1/8-й уже наприкінці другого раунду ним був зупинений таєць Хсу Хунг Чен.

На стадії чвертьфіналу Станіслав нокаутував у третьому раунді румуна Костянтина Круду. А в півфіналі та ж доля, але раундом раніше спіткала німця Хайнца Шульца. У фіналі Степашкіну протистояв сильний боєць із Філіппін Ентоні Віллануева. За спогадами самого Станіслава Миколайовича, цей бій видався дуже складним. Як то кажуть, знайшла коса на камінь. Шалені обміни відчайдушними серіями ударів суперники продовжували протягом усіх трьох раундів. У цій нон-стоп рубці спочатку трохи кращий вигляд мав філіппінець, але в третьому раунді радянському бійцеві вдалося схилити шальки терезів на свою користь, і в підсумку, за розбіжності суддівських записок, з рахунком 3:2 переможцем було визнано Станіслава Степашкіна. З оздобленим численними синцями обличчям, але радісний і щасливий Станіслав сходив із трапа літака, який привіз радянську олімпійську збірну на Батьківщину.

Единственным небольшим огорчением на той олимпиаде для Степашкина было то, что чиновники АИБА обделили его кубком Вэла Баркера, который вручается лучшему боксёру каждого олимпийского турнира вне зависимости от весовой категории. Тогда этот приз был вручён другому советскому олимпийскому чемпиону - Валерию Попенченко, который завоевал золото во втором среднем весе. Руководители АИБА долго не могли определиться, кто же из двух советских боксёров более достоин этого трофея, но в итоге отдали предпочтение бойцу более тяжёлой, а значит и более престижной весовой категории. После токийского триумфа Степашкин получил от государства двухкомнатную «хрущёвку» недалеко от Серебряного бора и 1000 рублей премии, которую, как вспоминает Станислав Николаевич, он вместе с женой Риммой Григорьевной почти полностью потратили на ремонт и мебель для своего нового жилища.

Чиновники, щоправда, ще обіцяли подарувати й автомобіль, але з ним якось не склалося. Не даючи собі великого перепочинку, так само як і послаблень на тренуваннях, Степашкін став переможцем союзної першості й наступного, післяолімпійського року. А заодно, 1965 року Станіслав додав до своїх регалій і друге європейське золото. На чемпіонаті Європи, що проходив у травні в Берліні (НДР), всі четверо опонентів, зокрема й шотландець Кен Б'юкенен, який згодом став чемпіоном світу в професіоналах, нічого не змогли протиставити фізичній силі, натиску і чудовій функціональній готовності Степашкіна. Як виявилося, цей успіх став останньою великою перемогою видатного радянського напівлегковаговика. Станіслав Степашкін ще завойовував бронзу чемпіонату СРСР 1966 року і срібло союзної першості 1968 року, але виграти який-небудь великий турнір йому вже не судилося.

Після прикрої поразки через розсічення брови у фіналі чемпіонату країни-68 своєму головному на той час конкуренту Валерію Плотнікову Станіслав сподівався на проведення спарингу з ним під час передолімпійського збору, але спортивні функціонери з якихось причин не захотіли його влаштовувати, позбавивши в такий спосіб Степашкіна можливості відвоювати своє місце в олімпійській збірній. Після такого до себе ставлення Станіслав ухвалив рішення закінчити свою спортивну кар'єру і подався в тренери. Ще 1966 року був випадок, коли після яскравої та переконливої перемоги на турнірі "олімпійського тижня" в Мехіко японські та італійські промоутери запропонували Степашкіну виступати в професіоналах, обіцяючи привабливі контракти, але після прохання Станіслава дозволити йому спробувати свої сили в профі чиновники не лише не дали згоду, а й на цілий рік зробили його невиїзним. Тренерський шлях Степашкіна почався з роботи старшим тренером збірної Москви, потім Станіслав Миколайович деякий час працював у школі вищої спортивної майстерності.

У 1973 році Степашкін поїхав тренувати збірну Алжиру і привів її до перемоги на Середземноморських іграх. Потім допомагав головному тренеру радянської збірної Олексію Кисельову готувати команду до Олімпіади 1980 року, але в олімпійській Москві працював уже в статусі головного тренера збірної Камеруну. Був Станіслав Миколайович і наставником ще однієї африканської збірної - Сейшельських островів. Після закінчення роботи там Степашкін вийшов на пенсію. У 1990-ті роки Станіслава Миколайовича переслідували фінансові негаразди, а в 2000-ті почалися серйозні проблеми зі здоров'ям. Але незважаючи на це видатний олімпійський чемпіон завжди знаходив час приділяти увагу своєму рідному виду спорту: Степашкін відвідував вечори як аматорського, так і професійного боксу, причому не тільки в Москві, а й інколи в інших містах Росії, брав участь у різноманітних боксерських зустрічах і заходах, а на вулиці Смольній, у Північному адміністративному окрузі Москви, функціонував спортивний клуб "Чайка" імені Олімпійського чемпіона Станіслава Степашкіна. 4 вересня 2013 року Степашкін помер у віці 73-х років після тривалої хвороби.

Підписуйтесь на наші сторінки в соціальних мережах Facebook Instagram
Додав SD 30.10.2022 в 10:25

Схожі теми

Найчитаніше

Найбільш обговорюване