Едгар Берланга народився в лікарні Вайкофф у Брукліні, в районі Бушвік.
"Я йду по життю з Брукліном у серці. Я цим пишаюся", - каже він.
І виріс він там же. Хоча також жив і в Бронксі, і в притулку в районі Хантс-Пойнт, і в житловому комплексі "Вебстер" протягом трьох років. Його мати пізніше переїхала на Лоуер-Іст-Сайд, у будинки державного житла Барух, а члени сім'ї були розкидані по апартаментах у районі Дуглас на Мангеттені.
"Мені здається, я ніби звідусіль, розумієш?"
І, оскільки притулок незабаром став для нього звичною реальністю, сам факт життя в ньому не здавався чимось важким. Він просто не усвідомлював усієї серйозності ситуації, хоча ознаки труднощів були всюди.
Щоб потрапити до школи на Мангеттені - яку він міг відвідувати, бо бабуся мешкала неподалік від цього району - йому доводилося щодня йти пішки 45 хвилин із Бронкса і пересідати на два потяги.
Навесні в Нью-Йорку це ще терпимо, але взимку, у розпал хуртовин?..
"Йо, це було жорстко, брате, особливо коли валив сніг", - згадує він.
Після школи його забирала бабуся - мама працювала на двох роботах.
Вона вставала о 5 ранку, закінчувала першу зміну о 15:00, починала другу о 16:00 і працювала до півночі. Потім бігла додому, спала три-чотири години - і все повторювалося. День у день. Без вихідних.
Одного разу, повернувшись до притулку, сім'я Берланги виявила, що всі їхні речі вкрадені. Були й перестрілки просто перед будівлею.
"У притулку коїлося повне беззаконня, були постійні перестрілки", - каже він. - "Ми прямо стояли перед будівлею, я бачив дві перестрілки на власні очі. Почув постріли, прокинувся, виглянув і став спостерігати. Мама схопила мене - бам!"
Тоді Берланзі було шість чи сім років. Але влітку дітям дозволялося їздити в літній табір - у Беар-Маунтін, на північ від міста, і в аквапарки.
"Тож у цьому було щось круте, розумієш?"
Немає лиха без добра...
Берланга визнає: саме мати не дозволила йому звернути з правильного шляху - наполягла на школі та підтримувала заняття спортом.
"Вона просто хотіла, щоб я чимось був зайнятий, щоб я не бовтався на вулиці. Тож для неї вже було щастям знати, що я йду зі школи в боксерський зал, потім повертаюся додому, роблю домашку, їм, приймаю душ і йду спати. І так по колу, знову і знову."
Такий у нього був розпорядок.
А коли його батько вийшов на свободу, в Едгара з'явилося ще більше підтримки. Саме тому Берланга, говорячи про успіх, говорить "ми", а не "я".
"У мене команда, яка жертвує собою не менше, ніж я", - додає він. - "Коли я виходжу в ринг, зрештою, мені прилітає по голові, але є люди в моїй команді, які пожертвували собою. І мій батько - це той, хто посадив насіння в землю і побачив, як воно проросло."
Природно, саме в Брукліні розпочався шлях Берланги в боксі - у легендарному залі Starrett City.
Саме там починали Луїс Коллацо, Заб Джуда, Садам Алі, Денні Джейкобс і багато інших. Тепер і ім'я Берланги стоїть поруч із їхніми іменами.
Після 17 нокаутів у першому раунді поспіль Берланга впевнено йшов вгору професійними сходами. Потім він став проходити повну дистанцію - провів п'ять боїв за очками, набрав важливий досвід.
"Мені потрібні були ці раунди", - визнає він. - "Нокаути в першому раунді підірвали рейтинги, зробили мене відомим бійцем. У мене 17 нокаутів у першому раунді. Назвіть хоч одного іншого пуерториканського бійця в історії, у якого було б 17 нокаутів у першому раунді. Жодного. Тільки я. Я вже легенда... коли йдеться про нокаути в першому раунді, ти розумієш, про що я."