Думка про те, що сучасні важковаговики не можуть зрівнятися з видатними боксерами минулого, існує вже дуже давно.
Минули десятиліття, перш ніж комусь вдалося наблизитися до популярності та первісної мужності чемпіона XIX століття Джона Л. Саллівана. Різні варіації фрази «Дозволь мені потиснути руку, яка потискала руку Джона Л. Саллівана», яку колись, ймовірно, вимовляли цілком щиро, навіть лягли в основу однієї з найвідоміших естрадних пісень тієї епохи.
У цьому нескінченному прагненні повернути давно минулі часи та відтворити те, чого вже не може бути, є щось дивно знайоме. Для шанувальників боксу, які виросли в 1980-х роках, Майк Тайсон мав стати відповіддю на твердження про те, що сучасні важковаговики ні на що не придатні.
Швидкість, точність і агресивність Тайсона вражали як телеглядачів, так і тих, хто платив гроші за можливість побачити його зблизька. Об'єднавши чемпіонські титули у важкій вазі, він поклав кінець бурхливій, але при цьому нудній епосі в історії дивізіону.
Однак його панування не змогло тривати до початку 1990-х. Коли Джеймс «Бастер» Дуглас, всупереч неймовірним прогнозам, нокаутував Тайсона і захопив чемпіонський трон, рівень важковаговиків нового покоління знову опинився під сумнівом.
До поєдинку з Дугласом, який і досі залишається однією з найбільших сенсацій в історії спорту, «Залізний» Майк довів свій послужний список до 37 перемог без поразок.
Незважаючи на те, що особисте життя молодого чемпіона постійно постачало таблоїдам скандальні історії, експерти задавалися питанням, чи зможе Тайсон повторити або навіть перевершити бездоганний рекорд 49-0, що належав чемпіону у важкій вазі 1950-х років Роккі Марчіано.
Джеймс Джеффріс, чемпіон у важкій вазі кінця 1890-х — початку 1900-х років, спочатку завершив кар’єру з результатом 19-0-2, проте згодом зазнав поразки від Джека Джонсона, зважившись на вкрай необачне повернення на ринг.
Ларрі Холмсу не вистачило всього однієї перемоги, щоб повторити досягнення Марчіано: він програв Майклу Спінксу. Тайсон, як і багато важковаговиків до і після нього, також зазнав поразок, які не дозволили їм завершити кар’єру непереможеними чемпіонами світу, як це зробив Марчіано.
Однак привабливість Марчіано полягала не лише в його бездоганному рекорді. Його боксерський стиль та манера поведінки під час інтерв’ю уособлювали епоху, в якій він виступав. На зорі телебачення від спортсменів очікували запеклої боротьби та прагнення до перемоги, але при цьому вони мали зберігати бездоганний імідж і скромність.
Публіка охоче вірила у своєрідний боксерський парадокс: неймовірно м’язистий божевільний, який виходив на ринг з наміром знищити суперника, водночас міг бути зразковим хорошим хлопцем. Марчіано був оновленою версією Джека Демпсі.
Критики, аналізуючи послужний список Марчіано, вказували на те, що серед його переможених суперників було чимало літніх важковаговиків, які поступалися йому за габаритами. Тим часом інші боксери продовжували прагнути повторити його рекорд.
Приблизно через десять років після невдалої спроби Тайсона своєрідний важковаговик із Данії Брайан Нільсен досягнув результату, який міг перевершити досягнення «Броктонського блокбастера».
У 1999 році Брайан Дуган із видання «The Ring» писав:
«Те, що Марк Макгвайр [у 1998 році] зробив із рекордами Бейба Рута та Роджера Маріса, Брайан Нільсен ось-ось зробить із досягненням Роккі Марчіано. З тією лише різницею, що Макгвайр дійсно відбиває м’ячі проти гравців вищої бейсбольної ліги.
Покращивши свій рекорд до 49-0 завдяки нокауту в четвертому раунді над хлопцем, який колись, перебуваючи у хорошій формі, був цілком пристойним важковаговиком, — Тімом Візерспуном, — данський важковаговик Нільсен готовий перевершити символічну позначку непереможеного Роккі.
Чому ми в цьому настільки впевнені? Тому що до данця просто не підпустять нікого, у кого є хоча б найменший шанс його перемогти. Ось чому».
І ніби за сигналом Нільсен програв свій наступний поєдинок маловідомому Діккі Райану.
Можливо, навіть сама зухвалість згадки імені Марчіано під час обережного просування по задвірках рейтингів важкої ваги накликала на боксерів якесь принизливе прокляття.
До 2001 року найближчим досягненням до завершення кар’єри в статусі непереможеного чемпіона світу у важкій вазі вважалося завершення боксерської кар’єри після перемог над усіма своїми суперниками, включаючи реванші за кожну поразку на професійному рингу.
Леннокс Льюїс, який уже поквитався з Олівером Макколом за свою першу поразку, прагнув повернути чемпіонський титул, який у нього відібрав Хасім Рахман. Тим часом Тайсон гучно викликав на бій переможця їхнього майбутнього реваншу.
Передумови для поєдинку між Тайсоном і Льюїсом з’явилися ще багато років тому, коли вони разом тренувалися та проводили спаринги у залі Каса Д’Амато. Стверджувалося, що Д'Амато передбачив: одного разу ці двоє зустрінуться у бою за чемпіонський титул у важкій вазі. Однак поразки, травми, ув’язнення та інші обставини раз по раз зривали організацію поєдинку між Льюїсом і Тайсоном.
Тайсону ніяк не вдавалося позбутися поганої слави, яку він здобув після того, як двічі вкусив Евандера Холіфілда під час їхнього реваншу в 1997 році. І навіть після того, як йому знову надали боксерську ліцензію, скандали супроводжували практично кожен його поєдинок.
Будь то спроба зламати руку Франсуа Боте під час клінчу, удар Орліна Норріса після гонгу чи позитивний результат допінг-тесту на канабіс після того, як він змусив Анджея Голоту покинути ринг, — поєдинки Майка Тайсона наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років були скоріше підтвердженням його здатності приваблювати глядачів, ніж повноцінними спортивними змаганнями.
Боксерські оглядачі висловлювали думку, що Тайсон потенційно ще здатний перемагати провідних важковаговиків і знову претендувати на чемпіонський титул, але аж ніяк не в тому стані, в якому він тоді перебував.
Сам Тайсон сумнівався у власній готовності, чудово усвідомлюючи, наскільки хаотичним виявилося його повернення, під час якого він здобув три перемоги, причому два поєдинки було визнано такими, що не відбулися. Просто гроші для нього були набагато важливішими за все інше.
Після багатьох років нерозумного розпорядження фінансами Тайсону потрібні були великі гонорари, причому якомога частіше. Ідеальним варіантом став би бій, у якому він мав би хороші шанси на перемогу й водночас міг би заробити на образі лиходія, що закріпився за ним останніми роками. А Нільсен якраз виявився вільним.
Влітку 2001 року менеджер Тайсона Шеллі Фінкель оголосив, що у вересні його підопічний зустрінеться з Нільсеном на стадіоні «Паркен» у Копенгагені. Однак через спазми м’язів спини у Тайсона поєдинок довелося перенести на місяць — на 13 жовтня 2001 року, рівно 25 років тому.
Бронзова медаль Олімпійських ігор 1992 року та подальше прагнення Нільсена популяризувати професійний бокс у важкій вазі в Данії зробили його дуже популярною постаттю на батьківщині. При цьому низка його поєдинків піддавалася ретельному аналізу, а щонайменше один бій, за повідомленнями, був договірним.
Нільсен мав надто велику вагу для свого зросту й нерідко виходив на ринг у поганій фізичній формі. Однак при цьому він залишався простим хлопцем з народу, якого можна було зустріти в ресторані чи пабі і який не вважав себе знаменитістю.
На рингу Нільсен був швидшим, ніж можна було припустити, судячи з його зовнішності, а в перші роки професійної кар’єри навіть демонстрував непогану роботу ніг. Крім того, він взяв реванш за свою єдину поразку на професійному рингу та переміг кількох колишніх чемпіонів світу.
На жаль, більшість його великих поєдинків організовувалися в ретельно підібраний час, а суперників обирали так, щоб зберегти бездоганний послужний список Нільсена.
Тайсон прибув до Копенгагена приблизно за десять днів до бою і розважав місцевих журналістів кількома висловлюваннями з легким натяком на погрози. При цьому тренувався він теж без особливого завзяття — настільки, що показав рекордну для своєї кар’єри вагу в 239 фунтів (108,4 кг).
Нільсен, якому іноді вдавалося вкластися у вагу менше 240 фунтів, також виявився важчим, ніж зазвичай — 259 фунтів (117,5 кг).
Вихід Нільсена на ринг запам’ятався музичним супроводом: він з’явився під пісню «Always Look on the Bright Side of Life» гурту Monty Python. Тайсон же вийшов під композицію «Ambitionz az a Ridah» свого покійного друга Тупака Шакура. Тим часом близько 20 тисяч глядачів на трибунах очікували на власне незабутнє видовище у важкій вазі.
Якби Тайсон хоча б час від часу не демонстрував проблиски своєї колишньої величі, він би вже давно перестав привертати увагу публіки чим-небудь, окрім гротескної скандальності.
Однак, як і в низці своїх нещодавніх поєдинків, Тайсон з самого початку першого раунду вилетів із кута, прагнучи завдавати комбінації та завершити бій достроково.
Нільсен витримав удари по корпусу та достатню кількість ударів у голову, щоб підтвердити міцність свого підборіддя.
У другому раунді Тайсон дещо зменшив темп, економлячи сили. А в третьому використав їх, щоб швидкою комбінацією відкинути Нільсена назад, до канатів, і відправити його в нокдаун.
З кровоточивою раною біля ока та помітними слідами побоїв на обличчі Нільсен підвівся з підлоги рингу й зумів протриматися до кінця раунду, чому частково сприяла пауза після удару нижче пояса.
Починаючи з четвертого раунду, темп бою помітно знизився. Тайсон намагався застати суперника зненацька потужними ударами, але здебільшого промахувався, тоді як Нільсен отримував удари в проміжках між клінчами. Тим часом розсічення та набряк біля його лівого ока ставали дедалі серйознішими.
Після важкого шостого раунду данський важковаговик відмовився продовжувати поєдинок у своєму кутку, заявивши, що нічого не бачить.
Пізніше Нільсен стверджував, що причиною його поразки стали неодноразові удари головою з боку Тайсона під час бою. Сам Тайсон теж не був особливо вражений.
«Я й гадки не мав, що він такий міцний. Цей вечір дався мені нелегко», — зізнався Тайсон.
Наступного місяця Льюїс жорстоко нокаутував Хасіма Рахмана, знову зробивши перспективу поєдинку між ним і Тайсоном реальною.
Нездатність Тайсона достроково розправитися з Нільсеном у більш переконливий спосіб мала б стати найочевиднішим попередженням щодо того, як складеться його поєдинок із Льюїсом. Не кажучи вже про те, наскільки наївною була сама думка, що бій з Нільсеном здатний підготувати Тайсона до нищівних атак Льюїса.
Але ностальгія має величезну силу. Сьогодні люди вишиковуються в чергу, щоб потиснути руку Майку Тайсону, Ленноксу Льюїсу, а в Данії — Браяну Нільсену.